Стрічка про одну з найболючіших сторінок ірландської історії здобула головну нагороду в Голвеї

24.07.2026
© Galway Film Fleadh

Історична драма Френка Беррі «Загублені діти Туама» (The Lost Children of Tuam) отримала нагороду за найкращий ірландський фільм на 38-му фестивалі Galway Film Fleadh. Світова прем’єра картини відбулася в Голвеї — неподалік від міста, де розгорталися події, покладені в основу сюжету. У центрі фільму — історія ірландської краєзнавиці Кетрін Корлесс, яка роками досліджувала минуле колишнього закладу для неодружених матерів та їхніх дітей у Туамі. Її зіграла британська акторка Моніка Долан.

   

Працюючи майже самотужки з архівами та реєстрами цивільного стану, Корлесс виявила свідоцтва про смерть 796 дітей, які перебували в установі між 1925 і 1961 роками. Водночас офіційний запис про поховання вдалося знайти лише для однієї дитини. Сценарій написала Ребекка Ленкевич за мотивами статті журналіста Дена Баррі The Lost Children of Tuam, опублікованої 2017 року в The New York Times. Разом із Монікою Долан у фільмі знялися Ендрю Беннетт та Іан Макелгінні. До продюсерської команди увійшли Ліам Нісон, Челсі Морган Гоффманн, Ед Ґіні, Ендрю Лоу, Мартіна Ніланд і Джулс Дейлі. Картина простежує шлях Корлесс від перших сумнівів щодо офіційної версії минулого до багаторічного пошуку документів, родичів померлих дітей і місць їхнього поховання. Те, що спочатку виглядає як локальне історичне дослідження, поступово перетворюється на протистояння з державними установами й католицькими структурами. Поруч із Корлесс з’являються колишні мешканці подібних закладів, родини загиблих, журналісти та активісти, які вимагають правди, відповідальності й гідного вшанування померлих.

В ірландський прокат «Загублені діти Туама» мають вийти восени 2026 року. Дистриб’ютором картини стала компанія Volta Pictures. Точну дату прем’єри поки не оголошено. Одну з перших розгорнутих рецензій на фільм опублікував кінокритик Дональд Кларк у газеті The Irish Times. Він описує стрічку як стриману й атмосферну драму, в якій приватні підозри місцевої дослідниці поступово набувають загальнонаціонального, а згодом і міжнародного масштабу. Окремі епізоди розслідування критик порівнює з класичною журналістською драмою All the President’s Men. Водночас фільм Беррі, за його оцінкою, обирає значно тихішу й психологічно делікатнішу інтонацію.  Загалом критик називає картину прекрасним і стриманим фільмом.

Кінокритикиня Ніккі Боан у британському професійному виданні Screen Daily назвала роботу Френка Беррі чутливою, позбавленою зайвої ефектності драмою. На її думку, режисер працює з матеріалом обережно й шанобливо, не перетворюючи реальну трагедію на видовищний сюжет. У центрі картини, за спостереженням Боан, залишається Моніка Долан. Її героїня не постає бездоганною кінематографічною месницею. Перед глядачем — звичайна людина, чия послідовність, уважність до деталей і моральна впертість поступово розхитують систему мовчання.

Діти Туама

Історична довідка:  

Установа в Туамі містилася в будівлях колишнього дому робітників XIX століття. У 1925 році місцева влада графства Голвей відкрила там заклад для неодружених вагітних жінок, матерів і дітей. Його фінансували держава та місцева адміністрація, однак безпосереднє управління здійснював католицький орден сестер Бон Секур.

Заклад проіснував до 1961 року. За цей час через нього пройшли тисячі жінок і дітей.

Дослідники Університету Голвея наголошують: Туам не був ані випадковим відхиленням, ані ізольованою аномалією. Він був частиною значно ширшої системи соціальних і релігійних установ, яка сформувалася в перші десятиліття після здобуття Ірландією незалежності. Історикиня Сара-Енн Баклі, дослідниця історії дитинства, описує цю систему як переплетення державного фінансування, місцевого адміністрування та контролю з боку релігійних орденів.

           Заклад у Туамі через деякий час після його закриття у 1961 році. Фото: Керолайн Ґормлі.

Жінки могли залишатися в таких установах місяцями або роками. Їхніх дітей віддавали в прийомні родини, передавали на усиновлення або переводили до інших закладів — нерідко без належної згоди матерів і без можливості впливати на їхню подальшу долю. Такий підхід дає змогу побачити ширший контекст: стигматизацію неодружених матерів, економічну залежність жінок, суспільну роль церкви та участь місцевих спільнот, які знали про існування цих установ, але часто сприймали їх як звичну частину соціального порядку. Кетрін Корлесс почала досліджувати історію Туама як місцева краєзнавця. Працюючи з реєстрами цивільного стану, вона встановила імена 796 дітей, чиї смерті були офіційно зареєстровані в роки діяльності закладу.

Перші результати Корлесс оприлюднила 2012 року. У 2014-му історія набула міжнародного розголосу й перетворилася на одну з ключових тем суспільної дискусії про роль держави, церкви та соціальних інституцій в Ірландії XX століття. Історик Діармайд Феррітер називав роботу Корлесс винятковим прикладом громадянської відповідальності. Феррітер також критично оцінював діяльність державної Комісії з розслідування будинків матері й дитини. Багато колишніх мешканців та їхніх родин сподівалися, що розслідування нарешті надасть належну вагу їхнім свідченням. Однак підсумковий звіт, на думку історика та багатьох громадських організацій, не повною мірою виправдав ці очікування.

Соціальна історикиня Ліндсі Ернер-Берн застерігає від надто простого визначення Туама як «цілком прихованої історії».

Існування закладів для неодружених матерів, направлення жінок до таких установ і високий рівень дитячої смертності не були абсолютно невідомими ірландському суспільству. Місцеві органи влади фінансували ці заклади, лікарі та соціальні служби взаємодіяли з ними, а родини нерідко самі відправляли туди вагітних дочок.

Проблема полягала не лише в приховуванні фактів, а й у тому, що сама система була нормалізована. Як подібна система могла десятиліттями існувати за участю місцевої влади, медиків, соціальних служб, духовенства, родин і громад? Чому страждання тих, хто опинився всередині неї, так довго залишалися на периферії суспільної уваги?

Дослідник ірландської інституційної історії Джеймс М. Сміт описував мережу робітних домів, промислових шкіл, пралень Магдалини та будинків матері й дитини як своєрідну «архітектуру утримання». Ця система ізолювала людей, чия поведінка, бідність, вагітність поза шлюбом або саме соціальне становище не відповідали панівним моральним нормам. Вона діяла не лише завдяки релігійному авторитету, а й завдяки державній політиці, адміністративній практиці та суспільній згоді.

У 2015 році уряд Ірландії створив Комісію з розслідування діяльності будинків матері й дитини. Вона вивчала роботу 18 установ у період від 1922 до 1998 року. Підсумковий звіт було оприлюднено 2021 року. Комісія встановила, що в досліджених закладах померло близько 9 тисяч дітей — приблизно 15 відсотків усіх дітей, які там перебували. Особливо високою була смертність серед немовлят. Після публікації звіту глава уряду Ірландії від імені держави офіційно попросив вибачення у колишніх мешканців цих установ. Історія Туама досі не завершена. Арх ологічні роботи тривають, як і спроби встановити особи померлих та відшукати їхні родини.

175
Інші матеріали розділу Кіно:
Ірландія висунула на «Оскар» документальний фільм про санаторій під Одесою
1921
The Irish Film and Television Academy (IFTA) has selected the documentary Sanatorium, co-produced with the Ukrainian company 2332 Films, as Ireland’s entry for the 98th Academy Awards in the Best International Feature Film category, Variety reports.
"Кіноярмарок ідей» в Ірландії
2368
The picturesque coastal town of Schull recently hosted one of Ireland’s most anticipated cultural events, the Fastnet Film Festival. This year’s edition featured a diverse selection of short films, tackling both local and global themes, from deeply person