©
Олексій Гнатковський (актор) висловив жорстку позицію, підкресливши, що «хороших ворогів не буває». Його критика стосувалася спроб західних інституцій знайти «людяне обличчя» в Росії під час війни.
Медіаресурс «Суспільне Культура» випустив матеріал під назвою «Що не так з „Містер Ніхто проти Путіна“?», де акцентував на маніпулятивності стрічки та вириванні епізодів із контексту задля підігрівання симпатії до «простих росіян». Більшість українських лідерів думок та користувачів обурені тим, що стрічка про російську пропаганду в школах отримує світове визнання замість фільмів, що висвітлюють трагедії українського народу. Критики зазначають, що фільм викликає співчуття до агресора, демонструючи росіян як «жертв режиму». Стрічка, хоч і показує внутрішню кухню путінської пропаганди, сприймається в Україні як чергова спроба Заходу легітимізувати концепт «іншої Росії», що нівелює відповідальність російського суспільства за війну.
Офіс Президента України відреагував на тріумф фільму «Пан Ніхто проти Путіна» на «Оскарі» доволі різко, хоча й через заяви окремих радників та офіційних спікерів, а не загальним комюніке. Радник голови ОП Михайло Подоляк розкритикував позицію кіноакадемії, зазначивши, що поки Україна стікає кров’ю, світ нагороджує стрічку, яка намагається «гуманізувати» представників країни-агресора.
Світові кінокритики сприйняли документальну стрічку із великим захопленням, відзначивши її як унікальне свідчення внутрішньої трансформації російського суспільства під час війни. На агрегаторі Rotten Tomatoes фільм отримав 100% позитивних відгуків від критиків.
The Guardian (Кетрін Шоард): «Це надзвичайний документ культурної регресії та індоктринації в режимі реального часу, де уроки метання гранат та навчальні плани з „денацифікації“ замінюють спорт та історію».
Variety (Карлос Агілар): “Через очі свого надзвичайно хороброго, але цілком зрозумілого кожному героя... це жахливе та проникливе викриття пропонує невидимий раніше людський ракурс на триваючий конфлікт».
The New Yorker (Річард Броді): “Зразкова робота кінематографічного модернізму... рефлексивний фільм, який перетворює історію свого створення на власний предмет і моральну сутність».
The Daily Beast (Нік Шагер): “Привабливий, розлючуючий і відчайдушний неігровий портрет остаточного сповзання країни в репресивний авторитаризм, таємно знятий одним відважним учителем — це вражаюча робота повстанського кіно».
San Francisco Chronicle (Дж. Аллен Джонсон): «Фільм детально показує, як постійна пропаганда, брехня та відвертий газлайтинг можуть ефективно заціпеніти та примусити населення до покори».
Хоча західна преса переважно хвалила фільм за «сміливість» та «людяність», деякі видання, як-от The A.V. Club, були критичнішими, зауважуючи, що фокус лише на одній школі робить розповідь обмеженою, а деякі сюжетні лінії залишаються незавершеними.
Реакція російських опозиціонерів на фільм виявилася неоднозначною. Хоча стрічка документує антивоєнну позицію вчителя з російської глибинки, представники опозиції розділилися у своїх оцінках. Катерина Барабаш зауважила, що фільм не відображає всієї складності процесів у сучасному російському суспільстві. Його звинуватили у певному «колоніальному» погляді, де зовнішній спостерігач (режисер) спрощує життя людей у регіонах до зручних західному глядачеві наративів.
Частина опозиційної спільноти розкритикувала Павла Таланкіна за зйомку дітей без дозволу та використання їхніх образів задля власного просування на Заході. Звучали звинувачення у тому, що він «підставив» своїх учнів, залишивши їх у Росії, тоді як сам виїхав.
Деякі опозиціонери сприйняли перемогу фільму на BAFTA та Оскарі як позитивний сигнал того, що світ все ще розрізняє путінський режим і окремих людей, які йому протистоять. Водночас офіційні структури РФ, як-от «Рада з прав людини» при президенті, подали скаргу до оргкомітету «Оскара», назвавши фільм пропагандистським та таким, що порушує етичні норми. Неоднозначну реакцію громадян України рельєфно характеризують дві публікації. Роман Грабезов (Україна) опубліківав гнівний пост на FACEBOOK, наводимо його повний зміст:
“містер ніхто проти путіна
ну ось я додивився і в мене змішані відчуття
з одного боку - це показаний детально механізм пропаганди дітей, як їм методично промивають мізки
з іншого боку - цей фільм не відповідає на головне питання яке б мало постати "Як ми всі будемо з цим далі жити, знаючи, що наші співгромадяни напали на сусідню країну і вбивають людей"
тут ні слова про співчуття Україні. Тут ні слова про те, якими треба бути йобнутими, щоб піти вбивати на чужу землю.
протест автора настільки безглуздий, що важко навіть уявити наскільки інфантильна його "боротьба".
фільм хоче довести, що то не росіяни погані, а пропаганда дієва.
І це головна проблема цієї документалки. Вона не показує справжню проблему - відсутність розуміння наслідків за розвʼязану війну.
жінка плаче на кладовищі не тому, що сама ж відпустила сина на загарбницьку війну, а тільки тому, що він загинув на нулі від руки українського солдата, котрий боронить свою землю.
що повинен відчути глядач, незрозуміло.
особливо той, котрий не в глибокому контексті війни.
українці, подивившись, просто ще раз відчують величезну різницю з росіянами, їхніми ідеалами і принципами.
росіяни, подивившись, нічого не зрозуміють. бо те, що показане - це просто звичайне життя, котре вони проживають щодня. Ну може сплюнуть і про себе скажуть "ну і пиздуй".
що іноземці повинні зрозуміти, я так і не збагнув
і мені огидно від того, що ця робота стоятиме в одному ряду з «20 днів у Маріуполі» Чернова.
Бо "хрести" зі скотча на вікнах школи чи біло-блакитних прапор в кабінеті - це не протест, це якийсь інфантилізм.
Навіть сама назва знову вторить наративу мовляв, це не ₚосіни погані, це все путін.
блювотна у всіх сенсах документалка”.
Микола Княжицький висловив свою думку так:
“Я подивився фільм «Пан Ніхто проти Путіна», який отримав «Оскар». Це не російський фільм — він дансько-чеський. Режисер — американець, а співавтор і головний герой — росіянин Павло Таланкін. Власне, він і розповідає про своє маленьке містечко з населенням у десять тисяч і містоутворюючим комбінатом серед уральських гір.
Я не буду тут писати про те, що краще було б, аби переміг український фільм або фільм про Україну. Очевидно, краще. Але переміг цей — де самотній герой робить моральний вибір: не приймати Путіна, його пропаганду і, зрештою, втекти з Росії.
Це фільм про росіян. І тому мені було цікаво його дивитися.
Колись у радянській армії замполіт допитував мене, чи слухаю я іноземні радіостанції.
— Звичайно, — казав я правду, бо вже почалася перебудова.
— Навіщо?
— Бо ворога треба глибоко знати, — відповідав я звичною іронічною радянською формулою з холодним обличчям.
Ось тому я дивився цей фільм. Щоб відчути Росію, а не щоб насолоджуватися мистецтвом кінематографа.
Щоб не жити міфами: мовляв, Росія скоро розвалиться, повстане проти Путіна або, навпаки, — це суцільні орки, які ненавидять українців.
Усе набагато гірше. І це «гірше» ми маємо вивчати і усвідомлювати.
Сам головний герой розповідає, що з дитинства був самотнім, відрізнявся від інших. Його погляд на світ унікальний, незрозумілий більшості його земляків. Значно цікавіше, однак, дивитися на його героїв — дітей і дорослих з цього уральського містечка.
Ось учитель історії, який мріяв би познайомитися з власними кумирами Берією і Судоплатовим. Для автора — «білої ворони» — це незрозуміло. Берія вбив сотні тисяч у ГУЛАГу. Судоплатов організував убивство Троцького сокирою, атентат Коновальця, якого автор називає видатним українським героєм.
І цей учитель — з виглядом чи то хворого, чи то алкоголіка — визнається найкращим у місті.
Сам автор за вказівкою керівництва знімає уроки пропаганди в школі після початку російсько-української війни. Ці відео відправляють «наверх» — для звітності про відданість путінському курсу.
Учні ростуть, ходять на свята «побєдоносія», їх мобілізують на війну проти нас. Деякі йдуть добровольцями.
Мислять вони ще радянськими штампами, по-рабськи бояться і поважають владу. З ким і за що воювати — їм байдуже. Влада сказала: з «укронацистами» — значить, з ними.
Ця путінська пропаганда прямолінійна, проста, настирлива. Її мета — дати хоч якесь пояснення сенсу життя і існування. Зрештою — смерті. Бо деякі з них гинуть на війні.
Але головна біда в тому, що це суспільство не замислюється: хто правий, навіщо жити, навіщо вбивати. Вони просто живуть: їдять, п’ють пиво, освідчуються одне одному в любові — незалежно від статі, йдуть на війну, гинуть, народжують таких самих дітей. І бояться думати.
Авторитаризм і диктатура ведуть до виродження і деградації народу. Саме це і знімає автор.
Він любить своїх героїв, як і вони його, хоча й вважають диваком. І він — один на все місто — не сприймає війни і пропаганди, але боїться сказати про це вголос. Не тому, що посадять. А тому, що не зрозуміють. Ці люди, яких він любить, з якими випиває і яких знімає.
Він робить вчинок: знімає все це, хоче показати світові уроки пропаганди в школі, тікає. Але навіть на врученні «Оскара» боїться публічно засудити російсько-українську війну. Говорить про «всі війни». Бо ж яка різниця: напад Росії на Україну, американців на Іран чи політика Трампа щодо мігрантів у США?
Для нього — автора, режисера, частини оскарівського журі — різниці немає. А вона величезна.
Цікаво, що у фільмі не «блюрять» облич навіть дітей, називають прізвища, не думають про наслідки. І якби цього не було — ми б не побачили так чітко цю страшну картину російської глибинки.
Цих росіян ніхто не «бусифікує». Вони спокійно підкоряються мобілізації, йдуть добровольцями, як роботи нищать усе і не бояться смерті. Такі люди.
Я не бачу в цьому фільмі нічого видатного як у мистецькому явищі. Але саму роботу вважаю корисною — і для нас, і для світу.
Як і дивне життя його автора — героя, який у свій спосіб не приймає агресію власного народу проти нас. Він не бореться, але обурюється. Щоб світ це почув”.
Щоправда, на цей текст були й такі коментарі: «Занадто явний стиль ШІ у написанні. Я б краще почув ваші думки у первинному вигляді». На що Княжицький відповів: “Значить,я думаю, як ШІ))). Це і є первинний вигляд). Все,що я перевіряю програмами інколи- граматичні помилки і пунктуацію). Цей коментар теж сам писав)”.
180