©
Автори, Ерік Онобль (Франція) та Юрій Латиш (Україна), зокрема зазначають, що (ключові тези):
1. У 2023 році Київ вирішив святкувати 8 травня розгром гітлерівської Німеччини, який Москва відзначає 9 травня. Але в міру наближення вісімдесятої річниці Україна, схоже, поступається спадщиною перемоги своєму ворогові: стираючи пам'ять про українців, які воювали в Червоній армії, вона також затушовує і їхній основний внесок у перемогу над нацизмом.
2. Україна, яку двічі перетинали мільйонні армії в період з 1941 по 1945 рік, стала головним полем битви Другої світової війни. Там загинуло від восьми до десяти мільйонів українців - від трьох до чотирьох мільйонів військовослужбовців і понад п'ять мільйонів мирних жителів. Серед них півтора мільйона євреїв, чверть усіх жертв Голокосту.
3. Порівняно невелика кількість українців співпрацювала з нацистами.
4. Як і багато журналістів і західних лідерів, Володимир Зеленський часто порівнює свою країну з Чехословаччиною, яку європейські держави дозволили розчленувати нацистській Німеччині після Мюнхенської угоди, підписаної 1938 року. На безпековій конференції, що відбулася в лютому 2025 року в тому ж місті, український президент заявив, що це не те місце, де слід підписувати мирну угоду з Росією, і закликав замість цього озброюватися.
Кремль також спирається на цей дипломатичний епізод, щоб заявити, що тоді, як і зараз, «колективний Захід» перебуває на боці противників Росії. Західні держави нібито підтримують «нацистську» Україну так само, як вони дозволили Адольфу Гітлеру панувати у Східній Європі, підписавши ту саму Мюнхенську угоду. А «спеціальна військова операція» є продовженням «Великої Вітчизняної війни» (радянська і російська назва Другої світової війни з 1941 по 1945 рік). У своїй промові, виголошеній у Москві в травні 2022 року з нагоди Дня Перемоги, Володимир Путін сказав російським солдатам, що вони «б'ються за ту саму справу, що і їхні батьки та діди», тобто за Батьківщину і розгром нацизму. У лютому російська влада встановила меморіальну стелу героям «спеціальної військової операції» в Музеї Перемоги над нацизмом у Москві.
5. В Україні для позначення ідеології російської держави заведено використовувати термін «рашизм», що поєднує поняття фашизму з англійською вимовою країни - «Russia».
6. Після російського вторгнення в лютому 2022 року українська влада в патріотичних цілях звернулася до пам'яті про Другу світову війну. 9 травня 2022 року Зеленський урочисто заявив: «Наш ворог мріяв про те, що ми відмовимося святкувати 9 травня і перемогу над нацизмом», але «ми не дозволимо нікому анексувати цю перемогу, ми не дозволимо нікому привласнити її». Президент України присвоїв радянську назву «місто-герой» десятьом містам, які особливо постраждали від російської армії, включно з Бучею, де відбувалися звірства проти мирних жителів.
Однак дедалі більшого поширення набуває й інша точка зору, яка ототожнює сьогоднішні російські війська з Червоною армією, яку описують як армію-окупанта. Ще 2014 року письменник Андрій Кокотюха заявив, що після закінчення війни «одна окупація змінилася іншою» в Україні. Вісьмома роками раніше Аскольд Лозинський, американський громадянин і президент Світового конгресу українців - організації, що обстоює українську ідентичність та інтереси діаспори, - уже називав українських солдатів у Червоній армії «сталінським гарматним м'ясом». «Герої України служили в УПА», - стверджував він. У січні 2025 року ректор престижного Київського національного університету імені Тараса Шевченка присвоїв Лозінському звання почесного доктора.
7. Закон про «деколонізацію» топонімії, ухвалений 2023 року, позбавив топоніми, пов'язані з боротьбою проти нацистських окупантів в Україні, статусу охоронюваних. У грудні 2024 року в парку Вічної слави в центрі Києва було демонтовано погруддя партизанських командирів Сидора Ковпака та Олексія Федорова, наймолодшого генерала армії Івана Черняховського і маршала-танкіста Павла Рибалка. Ці статуї були встановлені не радянською владою, а незалежною Україною після 1991 року.
8. Наприкінці січня 2024 року влада Львівської області висловила задоволення тим, що знищила 312 пам'ятників радянським солдатам. У випадку з могилами кістки переносили на цвинтарі без згоди родичів або родин, але завжди в присутності священика. Багато солдатів Червоної армії не вірили в Бога і напевно не бажали релігійного похорону. Жертвами такої бездушної ексгумації стали Антоніна Верещагіна, 21-річна радистка, яка парашутувалася в тил ворога і потрапила в полон, - Її схопили, закатована і страчена 1944 року в Саджаві (Івано-Франківська область) - сьогодні місцева влада називає її «радянською шпигункою», - а також медсестри Надія Гусєва і Надія Клюєва в Калуші (та сама область) та ще 93 радянських солдата в селах Східниця і Підбуж (Львівська область).
9. «Активісти пам'яті» часто беруть участь у руйнуванні пам'ятників. Вони чинять тиск на місцеву владу, а іноді займаються несанкціонованим оскверненням і демонтажем під приводом відновлення історичної правди. Наприклад, Вадим Поздняков, представник проекту «Деколонізація. Україна», запущеного 2017 року, раніше очолював місцеву націоналістичну молодіжну організацію “Сокіл”, а потім вступив до ультраправої партії “Правий сектор”.
10. У другому за величиною місті України, Харкові, яке щодня зазнає атак російських ракет і безпілотників, у лютому 2025 року було знищено дюжину меморіальних дощок на згадку про бійців Другої світової війни. Відповідальність за це взяла на себе група «Валькнут», названа так на честь язичницького скандинавського символу, популярного серед ультраправих, за відсутності реакції з боку поліції. 11. Мешканці іноді виступають проти демонтажу. Сільський голова Смикова (Львівська область) не погодився на знесення статуї. Віталій Левицький заявив активістам: «Ви прийшли знищити пам'ять людей, пам'ять тих, хто загинув, борючись із фашизмом». Щоб запобігти руйнуванню, він забрався на пам'ятник, на якому було вигравірувано ім'я його діда. Безрезультатно: старосту швидко зняли, а пам'ятник демонтували.
12. Москва хоче позбавити український народ пам'яті про боротьбу з нацизмом, щоб привласнити собі всі заслуги. Дії українських «деколонізаторів» водночас допомагають Росії привласнити перемогу над Гітлером, перекреслюючи внесок українців у бойові дії Червоної армії. Націоналістичний наратив, що прославляє Бандеру й УПА, взяв гору над наративом, який був більш презентабельним за кордоном: Україна, яка брала участь в антигітлерівській коаліції і, як така, була членом «вільного світу».
Ерік Онобль (фр. Éric Aunoble) – французький історик, доктор історії Вищої школи соціальних наук (Париж), доцент Женевського університету. Досліджує історію революції та громадянської війни 1917–1921 рр., фахівець ранньорадянського періоду. В 2008 р. захистив дисертацію на тему сільськогосподарських комун у Харківській області: «Негайно до комунізму! Комунарський рух у радянській Україні (1919–1920)», яка вийшла окремою монографією. Бере участь у низці міжнародних проектів, зокрема: «Кіно в Радянському Союзі та війна, 1939–1949», «Польсько-російсько-український трикутник історичних розбіжностей» тощо.
Юрій Володимирович Ла́тиш (нар. 16 листопада 1981, Київ) — український історик, фахівець у галузі історіографії, історичної пам'яті. Кандидат історичних наук, доцент кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
107